Це був один з похмурих днів листопада. І саме на нього припав виїзний методичний семінар педагогів ЦДЮТ. За вікнами автобусу мрячив дощ та літав перший сніжок. Хтось з подорожуючих згадував, як безтурботно та вільно ми подорожували у мирні часи, а хтось роздумував, чим же таким може вразити столичних освітян маленьке містечко в Житомирській області. Ми їхали в Брусилів.

Смарагдові блискучі бані величної будови у стилі українського бароко першими привабили наші погляди. Цей храм на честь Воскресіння Христового в Брусилові називають Огієнківським. Саме на цьому місці стояла церква, у якій колись прийняв хрещення та вінчався Іван Огієнко – видатний громадський та політичний діяч, українознавець, лінгвіст, теолог.

Музей Івана Огієнка, один з тих, що ми планували відвідати, розташувався напроти церкви. Екскурсовод Галина вразила палкою розповіддю про свого знаменитого земляка. Приголомшило, на скільки мало ми знаємо про цього видатного українця – міністра освіти УНР, професора української філології, першого ректора Кам’янець-Подільського українського державного університету, священослужителя; і що слова «народної» пісні «Не питай чого в мене заплакані очі…» вийшли з під його пера.

В цьому маленькому приміщенні гостріше усвідомлюєш велич цієї непересічної постаті. Нам, сьогоднішнім педагогам-позашкільникам, напрочуд співзвучними та актуальними виявилися думки та переконання Івана Огієнка більш ніж сторічної давності.

Поряд в музеї представлена експозиція історії Брусилова, абсолютно усіх її періодів, без прикрас та купюр. І знову вразило, з якою любов’ю та гордістю, відкритістю та світлом в очах розповідала нам про свою малу батьківщину працівниця музею.

Наступним у нашому маршруті мав бути музей художника Олексія Макаренка. Приготувавшись увійти в музей, ми знову опинилися у невеликій кімнаті колишнього клубу. Раптово ми потрапили у справжній портал символів та казки – незбагнений квітковий вир, квітковий вальс, квіткову заметіль… Кімнатка увішана цікавими роботами, виконаними у незвичному стилі, де кожна картина – фантастична квітка. Місцевий художник-самородок, легенда Брусилівського краю, незламний Олексій Макаренко творив у винайденій ним техніці – пелюстковізм.

І знову приголомшення. Як? Як людина, все життя прикута до інвалідного візочка, могла віднайти в собі силу, натхнення, світло Душі та любов до Життя, щоб так бачити світ і так писати?! Чому ми, сьогоднішні, часто скиглимо, будучи переважно здоровими фізично? Чому не бажаємо бачити бодай мерехтіння світла в темряві? Чому наші квіти в’януть, а у нього квітли?

Усю дорогу до столиці ми ділися враженнями від знайомства зі щирими та відкритими брусилівцями, від глибини і величності побаченого та почутого. Звідусіль линуло усіма синонімами та формами слово «краса», у всіх нас засвітились очі, стрепенулась душа, зародились нові ідеї, бажання, проєкти. Цей день подарував нам відчуття та емоції, які кожен нанизає, як перлину, до намиста найкращих спогадів свого життя. Ми сповна наповнились… І можемо красиво працювати далі. Бо лише збагачена красою, добром та творчістю душа може передавати дітям те, чим сама наповнена.

Так, це був катарсис. Одночасно в думках та душах наших відбулося і очищення, і наповнення усією величчю та красою, яку зміг нам, киянам, подарувати невеличкий Брусилів в один із похмурих днів листопада…